思いやり、尊敬、そしてあらゆる支援
「ここでの暮らしはまるで自分の国のことのように感じることができますが、それでもウクライナが私たちにとって何より大切です」と語るのはスヴィトラーナさんとイリィーナさん。2人はウクライナの異なる地域出身であり、ロシアによるウクライナへの侵攻が始まるまで、互いに面識はありませんでした。しかし、ウクライナカフェ「クラヤヌィ」で働くことをきっかけに日本で知り合い、友人となりました。本記事では、この魅力的なウクライナ人女性たちについて詳しくご紹介します。
スヴィトラーナさん：「コンクリートの地下室での1週間」
スヴィトラーナ・トロットサンさんは60歳で、ジトーミル州の出身です。彼女は長年、現在では世界中で知られるようになったブチャ市に住んでいました。最初にロシアの占領を体験したのは、キーウ市近郊にあるブチャ、ホストメリ、イルピンといった街の住民でした。これらの街を含む地域は首都からも近く、20年以上にわたってキーウや他の地域から人々が移り住むベッドタウンとして知られていました。周囲に広がる松林の清々しい空気もあり、人気のエリアでした。
スヴィトラーナさんはキーウで経済学を学び、そこで現在の夫と出会い、学生時代に結婚。娘のダリーナさんが生まれました。卒業後、まだ若いうちに夫婦でイルピンに移り住み、10年間、機械製造工場で働きました。その後、工場が閉鎖され、1997年にブチャに住宅を購入し暮らし始めました。時代の変化に対応するため、夫は対外貿易のビジネスを立ち上げ、スヴィトラーナさんも経済分野のキャリアを活かして、夫のビジネスをサポートすることに専念するようになりました。
成長した娘のダリーナさんは結婚して隣のイルピンに移り住み、キーウの出版社で働いていました。孫のダニエルくんが生まれると、スヴィトラーナさんは彼の世話に積極的に関わりました。戦争が始まる少し前の秋、ダニエルくんは小学校に入学し、週末にはブチャの祖父母の家によく遊びに来ました。スヴィトラーナさんと同じマンションの別の階には、彼女の母親と兄も住んでいました。ロシア軍の侵攻が始まったとき、彼らはみなそれぞれの自宅にいました。
2022年2月、避難に備えて少なくともパスポートや非常用バッグを用意するようにと娘から言われたものの、スヴィトラーナさんは「戦争に備えるなんて」と断っていました。「誰もが戦争とはどういうものか、何に備えればいいのか分からなかった」と彼女は当時の心境について語ります。
「私たちは、まさかこんなにも恐ろしいことが本当に起こるとは信じていませんでした。しかし、母が窓の外を見ながらホストメリ空港で火災が起こっていると言ったとき、テレビの画面にはウクライナの大統領ボロデミル・ゼレンスキーが『侵略だ』と語る姿が映っていました。その瞬間、文字通りすべてが変わりました。私たちはすぐに非常用バッグを用意し、家を離れる決意をしました」とスヴィトラーナさんは語ります。
彼らは娘が住むイルピンに向かおうとしましたが車を持っておらず、その他の交通手段を探す間もなく、敵の砲撃によって道路は閉鎖され、ブチャ地区内に足止めされてしまいました。
「2月24日から私たちは、ブチャの地下室に近隣の住民と一緒に避難していましたが、3月1日頃、知人が電話をくれて、すぐにそこから逃げるべきだと言いました。私たちは地下室を離れて、急いで、そして静かに歩き続け、途中で軍の検問所に出くわしました。そこにいたのはウクライナの兵士たちで、彼らを見たとき、どれほど安心したか分かりません」と彼女は振り返ります。
その後、スヴィトラーナさんは娘と孫とともにポーランドに避難し、しばらく安全に暮らしました。半年後、娘は孫とともに日本へ渡ることを決意し、スヴィトラーナさんにも同行するよう頼みました。スヴィトラーナさんはその当時数カ月だけの滞在のつもりで日本に来たのですが、避難生活は長引き、夫も1年後に日本に避難してきました。
イリィーナさん：商店経営者から避難民へ
イリィーナ・スヴィドランさんは67歳で、約2年間日本に住んでいます。彼女の家系は複数のルーツを持っており、母親はロシアのクルスク州出身ですが、父方の親戚は全員ウクライナのポルタヴァ地方出身です。
「私はウクライナの文化や生活、考え方が大好きです。それは父方の家族がすべてウクライナ人であり、私の人生がウクライナに結びついているからです。避難するまで、私は他の国で暮らしたいと思ったことはありませんでした。私はドニプロジェルジンシク（現在のカーミヤンシケ）で結婚し、子どもを育て、事業を持っており、この街で何年も暮らしていました。もちろん、どこへも行くつもりはありませんでした。あそこが私の家です」とイリィーナさんは語ります。
イリィーナさんは高学歴で、自立した女性でした。彼女は小さな店を経営していましたが、戦争が起こる可能性を危惧して事業を閉じる決断をしました。すでに年金を受け取っており、不確実な状況の中で一旦様子を見ることが賢明だと考えました。2022年2月まで、ウクライナでは戦争の可能性について人々は盛んに議論していましたが、まさか本当に起こるとは誰も考えていませんでした。
「以前には長い期間ロシアで働いていましたが、こんなことが起こるなんて考えもしませんでした。ロシアの親戚との関係はもうなくなっていましたが、知人との手紙のやりとりも戦争をきっかけに途絶えてしまいました。彼らにとって、この戦争はウクライナ人にしか関係がなく、ロシア人にとっては無関係な問題だと考えているようです」とイリィーナさんは説明します。
彼女には成人した息子と娘がおり、息子一家には3人の子ども、男の子と2人の女の子がいます。息子一家はドニプロ市に住んでいました。一方、娘は17年間日本に住み、夫と息子がいます。息子はウクライナに残り、仕事を続ける一方で、次男は大学に通いながら軍のボランティアを行っています。イリィーナさんは、息子の妻と孫娘2人と一緒に国外へ避難しました。当初はこの4人で日本へ向かう予定でしたが、イリィーナさん以外は途中でスロバキアに留まることになりました。
「避難の準備は全くしていませんでした。パスポートすら用意していませんでしたが、結果的に数日かけて国境にたどり着きました。そこは子ども連れの家族、猫や犬を連れた人々で溢れていました。私たちが乗った列車は灯りもつけられず、まるで『黒い列車』でした。どこに向かっているのかも分からず、手探りで進んでいるように感じました」とイリィーナさんは語ります。
スロバキアでは、知人が親切に迎えてくれ、イリィーナさんは彼らに感謝しています。その後、日本にいる娘からの説得の末、イリィーナさんだけが飛行機に乗り東京へ避難しました。彼女は以前も娘に会いに日本を訪れたことがありましたが、今回日本に着いたとき、涙が止まりませんでした。安全な場所に来たという安心からではなく、これからどうやって生きていけばいいのか分からない不安から出た涙でした。
「ウクライナには子どもたちが残り、スロバキアにも家族がいて、私は第三国にいる。外出する気にもなれずにいましたが、娘が少しずつその状況を変えてくれました。彼女は助成金や住居の手配、各機関との連絡など、すべてを引き受けてくれました。彼女のおかげで私は悲しみから立ち直り、何の問題もなく生活できるようになりました」と語ります。
日本での最初の数日
イリィーナさんは戦争が始まる前から強い危機感を抱いていましたが、日本では娘のサポートのおかげで新しい状況を受け入れることができました。娘が日本語を話せたため、言葉の壁を感じることもなく、行政機関や病院とのやりとりもスムーズに進みました。彼女は日本財団からの支援も受けられましたが、同時に、離れて暮らす家族への寂しさを感じていました。スロバキアにいる息子の妻と孫娘たちが日本を訪れたのは1年後で、当時一緒に日本に来なかったことを後悔していたそうです。
「若い人たちにとって日本は面白い場所です。同時に、高齢者のためにもいろいろな施設が整っています。高齢者のための施設では、コンサートや食事付きのイベントが開催され、病院では高齢者に対して非常に丁寧なケアが行われています。とても感動的です」とイリィーナさんは語ります。
彼女は日本食にも慣れており、「寿司や刺身、天ぷらが好きです。でも、しばらく住んでみると、日本の食材を使ってウクライナ料理を作るようになりました。懐かしさからではありません。その方が自分に合っているからです」と言います。
一方、スヴィトラーナさんは日本に着いてすぐに娘が働き始め、考える暇もなく孫の世話や家事に追われました。娘のダリーナさんは英語と少しの日本語を話せることに加え、以前にも日本を訪れたことがあったのですでに友人もいました。日本人の友人が保証人となり、最初の1カ月はホテルに住み、その後は公営住宅に移りました。娘の友人たちが生活用品や食料、衣類などを提供してくれましたが、自分で買い物や薬局に行き日本人とコミュニケーションを取るなど、新しい生活に順応する必要がありました。
スヴィトラーナさんは英語を話せますが、日本語は学んでいなかったため、新しい知識とスキルを習得するときが来たと感じています。
スヴィトラーナさんが東京で最初に経験した驚きの一つは、スーパーでの買い物でした。レジがすべて自動化されており、商品の名称や使い方がほぼすべて日本語で表示されていたため、最初は困惑しました。
「ここはまるで宇宙のような世界でした。しかし、徐々に理解し始め、商品名や使い道、価格を覚えるようになりました」とスヴィトラーナさんは語ります。また、孫のダニエルくんも日本の学校で同様の挑戦を迎えました。ダニエルくんは28人いるクラスのみならず学校の中でも唯一のヨーロッパ人で、金髪に青い目という外見から、日本人の子どもたちの中で目立っていました。日本語が話せないまま学校に通い始めましたが、母親が漢字に興味を持っていたおかげで、ダニエルくんにも日本語について多少の知識がありました。
「ダニエルは戦争が始まる前にウクライナで1年生として学校に入学しました。その後、ポーランドで半年間ポーランド語を学び、そして今度は日本語を学ばなければなりませんでした。言葉が分からないことが原因で、彼は時折不安を感じていました。学校の先生もどうすればいいか困惑していましたが、最終的には絵を使ってコミュニケーションを取ることにしました。ダニエルは絵が上手で、彼が描いたのは愛犬、おじいさん、自宅のドア、お父さん、避難バスなどでした。それを見た先生はすぐに彼を理解してくれ、彼とのコミュニケーションが始まりました」とスヴィトラーナさんは回想します。
ダニエルくんは絵を通して自分のまわりの物語を描きました。彼の先生はとても素晴らしい方で、ダニエルくんは彼女を本当に慕っていると言います。そして3〜4カ月ほど経ったある日、彼は突然日本語で話し始めました。1年後には、外国人生徒のための日本語コンテストに参加し、素晴らしい成績を修めました。
このようにしてスヴィトラーナさん一家は徐々に日本の生活に適応し、言葉や文化に慣れていきました。隣人や日本人、ウクライナ人とも交流を深め、友好的な関係を築きました。また、近所の友人たちからは、孫のダニエルくんとスヴィトラーナさんに自転車が贈られ、生活に新しい色が加わったのです。
故郷の味と共同作業
日本に来る前、スヴィトラーナさんとイリィーナさんはお互いに面識はありませんでしたが、今では彼女たちは多くの共通点を持つようになりました。彼女たちはともに東京のウクライナカフェ「クラヤヌィ」で働いています。イリィーナさんは、別のレストラン「スマチノーゴ」で1年間働いた経験もあります。
「娘のおかげで求人情報を見つけて面接を受けました。そして採用されました。私はそのとき、店の中で最年長でした。厨房にいるスタッフは全員ウクライナ人でしたが、シェフとオーナーは日本人でした。タカネさんというオーナーの方は素晴らしい人で、私たちを尊重し、いつも喜ばせようといろいろ考えてくれました。私たちを気遣い、閉じこもらないように観光に連れて行ってくれることもありました」とイリィーナさんは語ります。
そのレストランは、日本料理とウクライナ料理を融合させたコンセプトで、ウクライナの味を日本人向けにアレンジしたメニューを提供していました。しかし、そのプロジェクトは1年ほどで終了しました。そこでイリィーナさんは娘の勧めでウクライナカフェ「クラヤヌィ」で働くことを決めました。日本語がまだ不得意であったためウクライナの人々の中にいる方が安心できると考え、彼女はこの提案を受け入れたのです。
スヴィトラーナさんも日本に到着してからしばらくしてウクライナカフェ「クラヤヌィ」に加わりました。彼女が住んでいた建物には、同じウクライナのヴォリン地方出身の女性とその息子が住んでおり、すぐに仲良くなりました。その後、スヴィトラーナさんは「NPO法人日本ウクライナ友好協会KRAIANY」というウクライナ人コミュニティを知り、一緒にフェスティバルやイベント、ワークショップに参加し、日本人にウクライナの文化や伝統を紹介しました。彼女たちはウクライナの料理、特においしいボルシチを提供し、やがてウクライナカフェ「クラヤヌィ」を開設を手伝うことになりました。
最初は3品の料理、ボルシチ、ヴァレーヌィキ（ウクライナ風水餃子）、そしてデルヌィ（じゃがいものパンケーキ）を提供していました。日本人客はこれまでに見たことのない料理に興味を持ち、カフェを訪れました。お客さんは他の都市からも訪れ、友人や知人にカフェを紹介してくれるようになりました。
「ここで私たちは伝統を交換し、文化や習慣を学び合いました。ウクライナの歌を歌ったり、文学や芸術、伝統的なウクライナの祝日を紹介したり、ワークショップを開催したりしました。日本人は家族全員で訪れ、子どもたちやペットまで連れてきてくれました。また、手作りのプレゼントをいただいたこともあります。その後、メニュー数は増え、カフェには友好的でプロフェッショナルなチームが形成されました。ウクライナの女性たちは喜んで自分たちのレシピや料理の技術を共有し、カフェの人気は日に日に高まりました。今では多くの常連客ができ、彼女たちの友人となっています。このような形で、私は2年間ここで働いています」とスヴィトラーナさんは語ります。
イリィーナさんがカフェに加わると、さらに楽しくなり、スヴィトラーナさんは彼女からウクライナの伝統的な生地を使った料理の作り方を学びました。今では2人とも、このカフェが故郷や祖国を象徴する場所だと感じています。
「これは単なる仕事ではないと感じています。ここには私の友人がいて、すべてが良い方向に変わりました。私はこのカフェで生き生きとしています。ここではお互いが支え合っており、まるで第二の故郷のように感じます」とイリィーナさんは付け加えます。
これから先は？それは人生そのもの！
イリィーナさんはカフェでの仕事の他に、自分の小さな畑を持っており、そこで家族のためにさまざまな作物を育てています。日本人の隣人たちは、ウクライナ人が畑を持つことに興味を示しました。彼女はウクライナでもずっと畑を持っていたため、今でも日本でそれを続けています。
「何でも植えていますよ。ハーブ、ジャガイモ、ビーツ、玉ねぎ、ニンニク、エンドウ豆、そしてスイバ（ウクライナの酸味のある野菜）、さらにはイチゴまで。すべて順調に育っています。今はナスが収穫できていますし、自分で育てたキュウリを漬けたりもしています。日本人の隣人たちは娘に、私が正しくやっているか尋ねていたそうですが、娘は『母は1998年から畑を持っているんだから、大丈夫よ』と答えていたそうです」とイリィーナさんは嬉しそうに語ります。
スヴィトラーナさんとイリィーナさんは、日本に避難してからの2年間で、少しずつ生活が落ち着いてきました。2人は政府から提供された公営住宅に住み、少しずつ収入を得ていますが、正直なところ、自分たちの力だけでは家賃や公共料金を支払うのは難しいと感じています。特に60歳を過ぎてからは、長い人生を歩み、子どもを育て、今は孫の世話をする時期です。体力的にも大きな仕事で稼ぐのは簡単ではありません。
「以前、手違いで支援を受けていなかった場合の家賃の請求書が届いたことがありました。その額は、私の月給の倍以上でした。私は週に2日しか働いていないので、日本財団の支援がなければ、残念ながら自分で生活を支えることはできません」とイリィーナさんは言います。
一方で、スヴィトラーナさんも健康面でいくつかの問題を抱えており、将来に対して楽観的ではあるものの、すべてに対応する力がかつてのようにはないことを認めています。
「私たち夫婦は5年間のビザを取得しました。戦争が終わったら、すぐにでも帰国します。娘は仕事も収入もあるので、おそらく日本に残るでしょう。彼女はこの国が気に入っていますから。でも私たちには帰る家があります。敵の砲撃で近所の家は被害を受けましたが、私たちの家は無事でした。日本での生活は快適ですし、友人もたくさんできましたが、やはりウクライナが私たちの祖国です。ブチャにいる母とはもう3年もビデオ通話だけでしか話していません。ですが、日本が私たちに平和で静かな生活を提供してくれたことには心から感謝しています。日本財団や日本の人々に、支援してくれたことへの感謝を捧げたいです」とスヴィトラーナさんは感謝の気持ちを述べました。
2人は、日本と日本人への尊敬の気持ちを強く抱いており、それは単なる言葉だけではありません。毎日の生活の中で日本人と関わり、お互いに学び合っています。イリィーナさんは、味噌汁やアジア風のナス料理、そして日本の餃子の作り方を学びました。スヴィトラーナさんと孫のダニエルくんも日本料理を学び、特におにぎりが気に入っています。彼女たちは日本人と一緒にボルシチを作り、ウクライナの餃子「ヴァレーヌィキ」や、クレープ、ピロシキなどのウクライナの家庭料理を教えています。
「もし日本の方々がウクライナに来てくれたら、きっと自分の家にいるように感じてもらえると思います。私も東京が大好きです。私は東京タワーにも、スカイツリーにも行きました。どちらも本当に素晴らしかったです。日本の街を歩いていると、植木鉢や小さな盆栽、そして野菜が植えられているのが見られますが、それらを食べるのではなく、眺めて楽しんでいるのです。とても美しい光景です」とスヴィトラーナさんは語ります。
イリィーナさんもまた、日本での生活に感謝し、快適だと感じていますが、それでもウクライナへの愛が何よりも強いと感じています。
「日本は日本人にとって素晴らしい国です。そしてそれと同じように、ウクライナは私たちウクライナ人にとって何にも代えられない国です」と彼女は言います。
ロシアの侵攻によって、ウクライナから1,100万人以上の人々が避難を余儀なくされました。その中の少なくないウクライナ人が、日本や他の避難先に永住するかもしれませんが、多くは故郷に戻る日を心待ちにしています。それでも、日本がウクライナの人々に示してくれた支援と配慮は、長い友好関係や共通のプロジェクトへと発展し、地球上の平和のために協力し合う未来へと繋がっていくことでしょう。
著者 – タチアナ・グズィクー
来歴
ジャーナリスト、テレビディレクター、テレビ編集者
クリミア半島（クリミア自治共和国）で生まれ育つ。2002年から文化・教養関係の仕事からジャーナリズムに専門を変更。その後独立したウクライナの発展を自分の目で確かめるため、ウクライナの首都キーウ市に移り住み、社会問題を取り扱うテレビ番組や印刷メディアを担当。2014年からは一時的に占領されたクリミア半島（クリミア自治共和国）とドンバス（一時的に占領された地方）から国内避難民を支援する社会プロジェクトで働くことを選択。2016年にテレビ番組制作の仕事を再開し、2022年7月までウクライナ公共放送「ススピーリネ」のプロジェクトに取り組む。
本プロジェクトへの思い
2022年の秋ごろから一時的に東京に住んでいます。ロシアによるウクライナへの軍事侵攻が始まってすぐ日本に避難した娘と小さい孫に会いに来たのです。しかし2023年に娘はウクライナに戻り、兵士になりました。現在は孫の世話をしながら、日本に避難しているウクライナ人への支援経験を積んでいます。ウクライナで起こった事象についてのドキュメンタリーや記事の著者として、ウクライナ人の新しい生活に関するプロジェクトに参加することは名誉であり、ウクライナの国民として義務だと考えています。
Турбота, повага та всебічна допомога.
Ми тут майже свої, втім Україна рідна. Так кажуть пані Ірина та Світлана. Дві жінки з різних місць України, які до початку повномасштабної війни РФ (Російська Федерація) проти України ніколи не знали одна одну, втім одного дня зустрілись в Японії. Їх об’єднала робота в українському кафе «Краяни», де шановні пані познайомились, та згодом стали подругами. Докладніше про українок у статті.
Пані Світлана: «Тиждень у підвалі на бетоні».
Світлані Троцан 60 років, родом із Житомирщини, та багато років мешканка міста Буча, про яке тепер відомо майже на весь світ. Перший болючий досвід окупації отримали саме мешканці міст неподалік від Києва – Бучі, Гостомеля, Ірпеня, які розташовані зовсім поряд, близькі сусіди. Саме в цій місцевості останні 20 років оселялись кияни та мешканці інших регіонів України. Територія цих міст здавна вважалась курортною зоною з цілющим повітрям з хвойних лісів навколо.
Світлана навчалась на економіста в Києві. В одному навчальному закладі з нею навчався її майбутній чоловік, побралися ще студентами, народилась донька Дарина. По закінченню вишу молода родина оселилась в Ірпені, де Світлана з чоловіком 10 років працювали на машинобудівному заводі. Згодом завод закрили, подружжя з 1997 року вже мало житло у Бучі. Нові часи потребували змін у всьому. Чоловік нашої героїні започаткував власний бізнес, займався зовнішньоекономічною діяльністю. Світлана з професії економіста переключилась на допомогу чоловікові в його бізнесі.
Донька Дарина згодом створила свою родину і мешкала неподалік, в сусідньому Ірпені, та працювала в Києві у книжковому видавництві. Коли народився онук Даніель пані Світлана долучилась до виховання онука. Восени, перед початком війни Даніель саме пішов у перший клас, та приїздив у Бучу на вихідні до бабусі з дідусем. В одному багатоквартирному будинку зі Світланою мешкали також її мати та брат, але кількома поверхами вище. Під час військового наступу росіян кожен з родини знаходився у себе вдома.
У лютому 2022 року, не дивлячись на прохання доньки зібрати хоча б документи та “тривожну валізу”, Світлана відмовлялась “готуватись до війни”. Як вона сама каже: ніхто з українців не розумів – як це? До чого саме треба бути готовим?
– Не вірили у страшне, поки мати не сказала, що з її вікна видно як палає в районі гостомельського аеродрому, який належить авіаційному заводу ім. Антонова. Вмикаю телебачення, а там уже президент України Володимир Зеленський говорить, що вторгнення. Все… Тут вже усі миттю зібрали тривожні валізки та рушили геть з дому, – ділиться пані Світлана.
Вони вирішили добратись до доньки в Ірпінь, але автівки не мали. Не встигли навіть потрапити на будь-який транспорт, щоб покинути Бучу, шляхи були відрізані ворожими обстрілами.
– Від 24 лютого ми сиділи в Бучі, у підвалі разом з людьми з нашого та сусідніх будинків. Десь 1 березня знайомий додзвонився до нас та попередив, що треба вирушити в путь негайно. Ми дуже швидко й тихенько йшли, не зупинялися. Потім побачили якійсь пост, а там наші хлопці. Як я була їм рада! – згадує пані Світлана.
До Польщі виїхала разом з донькою та онуком, півроку прожили в повній безпеці. Коли донька прийняла рішення про евакуацію до Японії, запросила мати летіти з нею. Пані Світлана погодилась допомогти місяць-другий, поки чоловік залишався в Україні. У Японію він прилетів через рік.
Пані Ірина: від господарки магазину до біженки
Ірина Свідрань зі своїх 67 років вже близько 2 років проживає в Японії. Вона має змішаний родовід, адже коріння матері з Курської області, територія РФ, але по лінії батька рідні всі з Полтавщини, з України.
– Мені дуже подобається українська культура, український спосіб життя й мислення — це все тому, що батьківській рід був суто з українців, та й моє життя пов’язане з Україною. Не мрію для себе іншої країни для проживання. Я вийшла заміж у Дніпродзержинську (нині Кам’янське), там народила дітей, потім мала бізнес у Дніпрі, тому багато років жила у цьому місті. Звісно, я нікуди їхати не збиралася, тут мій дім, – каже пані Ірина.
Самодостатня жінка із вищою освітою, яка мала власний бізнес, невеликий магазин. Вона розповіла в інтерв’ю, що перед війною мала тривожні відчуття щодо можливого розвитку подій у разі нападу сусідньої держави. Через це й вирішила закрити свій бізнес. Пані Ірина вже отримувала пенсію за віком, отже трішки перечекати ситуацію невизначеності вважала мудрим рішенням. До лютого 2022 року в Україні люди вже обговорювали ймовірність війни, але ніхто не очікував, що так станеться насправді.
– Був в мене період, коли я тривалий час працювала в Росії, але ніколи не думала, що таке може бути. Споріднених зв’язків уже давно немає, але навіть листування зі знайомими припинилось, бо війна є війна, а вони цього так і не зрозуміли. В їх очах ця війна стосується лише нас, – пояснює пані Ірина.
Жінка має дорослих сина та дочку. В родині сина – троє дітей, син та дві донечки, і вони жили у Дніпрі. Донька живе 17 років у Японії, має чоловіка та малого сина. Старший син з онуком залишилися в Україні, бо батько працює, а молодший навчається у виші, до того ж обидва допомагають війську, волонтерять. Пані Ірина евакуювалась разом із невісткою та двома онучками. Планувалося, що поїдуть до Японії вчотирьох, але невістка з доньками залишилися на пів дороги у Словаччині.
– До евакуації я взагалі не готувалася. Навіть документи не складала, втім сталося як сталося. Декілька днів добирались до кордону. Всюди натовп людей із дітьми, валізами, з кішками та собаками разом. То був чорний потяг, адже не можна було вмикати світла. Не знали, куди веде шлях, всю дорогу наче «навпомацки», – згадує пані Ірина.
У Словаччині їх зустріли добрі знайомі, які опікувались ними з великою обережністю. Пані Ірина згадує про друзів із вдячністю. Протягом місяця донька з Японії вмовляла матусю з невісткою збиратись до неї, але на літак сіла лише пані Ірина. Облетіла пів земної кулі та опинилась у Токіо, в якому вже бувала раніше, приїжджала до доньки у гості. В той момент, як розповідає українка, очі були сповнені сліз, але не через те, що нарешті потрапила у безпечне місце. Гнітило нерозуміння ситуації про подальше життя.
– В Україні залишилися діти, у Словаччині теж частина родини, а я в третій країні. З дому не виходила, через те дочка почала мене витягувати потихеньку з цього стану. Вона узяла на себе питання оформлення допомог, житла, старалась показати мені все. Завдяки їй я оговталась від смутку та ні з чим не мала проблем, – ділиться пані Ірина.
Японія. Перші дні.
Пані Ірина ще до початку вторгнення відчувала себе у великій небезпеці. Але в Японії
дочка огорнула матусю турботою, завдяки цьому пані Ірина прийняла нові обставини. Пані Ірина не відчула мовного бар’єра завдяки тому, що донька володіє японською. Отже труднощі при спілкуванні з адміністративними установами та чиновниками її не торкнулися. Змогли також вчасно отримати для неї допомогу Фонду The Nippon Foundation, та розв’язувати різні питання з лікарнею. Але жінка тужила за родиною, яку розкидало по світу. Невістка з доньками приїхали у гості зі Словаччини лише через рік і тоді вже пошкодували, що не погодились одразу летіти з бабусею до Японії.
– Тут цікаво молодим, багато можливостей для них. Хоча знаю, що для людей похилого віку тут теж багато чого робиться. Існують центри, де займаються дозвіллям старих людей, проводять концерти, різноманітні розваги з їжею. У лікарні бачу, як вони піклуються людьми поважного віку. Виглядає дуже зворушливо.
Пані Ірина вже розбирається в місцевій кухні, каже сподобалася їй японська їжа.
– Суши люблю, сашимі, темпура – це моє. Але коли я тут більше часу прожила, то почала поєднувати продукти місцеві та готувати свою їжу, українську. Не тому, що сумувала, але мені вона більше підходить, – розповідає пані Ірина.
Геть інша ситуація у пані Світлани. Після приземлення у Японії часу на роздуми не було, адже донька одразу пішла працювати, а бабуся мала опікуватись онуком та побутом. Дочка Дарина знає англійську і трохи японську, і до цього вже бувала у цій країні, мала друзів. Власне її японська подруга стала їх гарантом. Перший місяць жили в готелі, а потім переїхала на квартиру, у соціальне житло. Знайомі доньки приносили різноманітну допомогу, речі для квартири, їжу, одяг. Довелося швидко адаптуватися до нового життя: самій ходити в супермаркет, аптеку, спілкуватися з японцями.
Пані Світлана говорить англійською, японської до цього не вивчала, втім настав час нових знань та навичок, зізнається українка. Загалом у Токіо на них чекало чимало сюрпризів на початку. Похід до магазину був першим викликом, бо треба було усвідомити розплатитися на автоматичній касі, адже навколо майже усі назви ієрогліфами.
– Це ж космос для нас. Згодом якось розуміти почали, запам’ятовувати назви, призначення товарів, ціни. Так само школа. Даніель в перший день у класі, де усі діти японці, 28 учнів, він на всю школу був один європеєць. Відрізняється зовнішністю: волосся світле, блакитні очі. Геть не знав японської, хоча трохи цікавився ієрогліфами завдяки матусі. Ось такий початок був, – згадує пані Світлана.
Даніель до війни тільки пішов у перший клас, а згодом півроку в Польщі вивчав польську. Та ось тепер стала потреба вивчати японську. Через нерозуміння мови дитина часом трохи нервувала. Вчителька у школі теж була збентежена, але рішення знайшли: спілкуватись через малюнок. Даніель до речі добре малює, тому зображав Бучу, що запам’ятав: свою собачку, дідуся, двері квартири, тата, автобус евакуаційний. Вчителька його зрозуміла, отже через малюнок вони познайомились.
– Даніель створював у малюнках оповідання про дітей. Дуже хороша вчителька, онук її просто обожнює. Десь через 3-4 місяці одного дня заговорив вмить японською. Але через рік онучок вже брав участь у змаганнях з японської мови для іноземних учнів, де дуже добре себе показав, – ділиться спогадами пані Світлана.
Ось так поступово вони почали призвичаюватись до мови, до тутешнього життя. Розпочали спілкування з сусідами, японцями та українцями, встановились приязні стосунки, гарна побутова взаємодія. Друзі подарували бабусі та онуку два велосипеди і життя заграло новими кольорами.
Рідні страви, спільна праця.
До приїзду в Японію наші героїні не були знайомі, але тепер жінок поєднує багато спільного. Вони разом працювали в українському кафе «Краяни» в Токіо. Пані Ірина, щоправда встигла попрацювали один рік в іншому ресторані – «Смачного».
– Завдяки дочці знайшли оголошення і прийшли на співбесіду, і мене прийняли на роботу. Я там найстарша серед дівчат була. На кухні усі українки, але шеф-кухар та власниця закладу – японці. Подібних до Такане-сан людей я ще не зустрічала. Вона ставилася до нас з повагою, завжди намагалася нам зробити щось приємне. Розважала нас, водила на екскурсії, щоб ми не відчували себе настільки закритими у своєму просторі, – з теплом каже пані Ірина.
Той ресторан позиціонувався як японський заклад із українською їжею, але страви адаптувалися під смак японців. Було все добре, та проект проіснував усього один рік. Аби мати не сумувала донька запропонувала їй попроситись у кафе до НПО «Краяни». Пані Ірина погодилась, тим більше їй краще було знаходитись серед своїх українців, адже японську вивчити поки не встигла.
Інша наша героїня, пані Світлана, долучилась до “Краян” через деякий час після приїзду до Японії. У будинку, де вона оселилася з родиною, мешкали ще двоє українців з Волині: жінка та її син. Сім’ї одразу потоваришували. Згодом пані Світлана познайомилась з “Краянами”, спільнотою українців в Японії. Жінки разом брали участь у фестивалях, івентах, майстер-класах, знайомили японців з українською культурою, традиціями, звичаями, а також готували українські страви, зокрема смачний український борщ! Згодом жінкам запропонували долучитися до відкриття українського кафе “Краяни”, отже так вони і починають працювати. Спершу в кафе готували всього три страви: борщ, вареники та деруни. Японці з цікавістю йшли до закладу скуштувати раніше невідомі їм смаколики. Гості приїздили навіть з інших міст Японії, розповідали про кафе друзям, знайомим.
Тут ми обмінювалися традиціями, вивчали культуру та звичаї обох країн. Співали українські пісні, знайомили з українською літературою, мистецтвом, традиційними українськими святами, проводити майстер-класи. Японці приходили цілими сім’ями з дітьми та навіть зі своїми улюбленцями. Несли подарунки, зроблені власноруч. Згодом меню розширилося, зібрався дружній колектив справжніх професіоналів своєї справи. Українки з радістю ділилися своїми рецептами, майстерністю, кулінарними навичками. Популярність кафе з кожним днем зростала. Зараз маємо багато постійних клієнтів, які стали нашими друзями! Ось так працюємо вже майже два роки, – ділиться емоціями пані Світлана.
Коли до колективу доєдналась пані Ірина, робота пішла ще веселіше, а Світлана вчилась в неї усіх тонкощів приготування українських страв з тіста. Нині обидві панянки зізнаються, що це кафе уособлює для них й рідну домівку, й батьківщину.
– Від самого початку, то для мене не просто робота. Тут мої друзі, все змінилося на краще, я оживаю в цьому кафе. Тут ми підтримка один одному, наче друга батьківщина, – додає від себе пані Ірина.
Що далі? А далі – життя!
Пані Ірина крім роботи в кафе має справжній город, де вирощує різноманітну городину для себе та родини. Японці поставилися з цікавістю до того, що поряд з ними буде город українки. Пані Ірина затята господиня, яка все життя мала власний город в Україні. Відтепер вирощує і на японській землі, все чого бажає душа.
– Висаджую все: зелень, картоплю, буряк, цибулю, часник, горох, щавель. Навіть полуниця у мене там є. Все добре зростає. Зараз у мене баклажани вродили. Навіть огірки власні консервую. Японці в доньки раніше запитували чи правильно все роблю, а вона відповідає: у матусі в Україні дача з 1988-го року, – радісно розповідає нам героїня.
В обох жінок за 2 роки після евакуації життя більш-менш налагодилося. Мають соціальне житло від уряду, трішки заробляють, але визнають, що власним коштом навряд чи змогли б сплачувати оренду житла та комунальні послуги. Коли вік людини 60+, за плечима великий життєвий шлях, дітей виростили, тепер онукам допомагати треба, сил на велику працю та заробітки вже не багато.
– Ось надіслали якось помилково орендну плату, яку ми мали б платити, якщо не отримували би допомогу на це, яка вдвічі перевищує мою зарплатню за місяць. Адже я працюю усього два дні на тиждень, отже без допомоги Nippon Foundation, на жаль, не зможу прожити гідно, – ділиться пані Ірина.
У свою чергу пані Світлана має певні проблеми зі здоров’ям, тому хоча у майбутнє дивиться з оптимізмом, але також каже, сили вже не ті щоби всюди встигати.
– Ми з чоловіком отримали візу на 5 років. Якщо війна закінчується, то їдемо додому. Моя донька, оскільки вона працює і має заробіток, скоріше за все залишиться тут, адже їй подобається Японія. А нам, дякувати богу, є куди повернутись, вціліли домівки. Щоправда, було попадання ворожих снарядів поряд, у сусідній будинок. В Японії мені комфортно від початку, друзів маю вже чимало, але Україна – Батьківщина. Там мати моя старенька в Бучі, скоро 3 роки як тільки відеозв’язком спілкуємось. Але дякуємо Великій Японії за те, що нам дали можливість пожити у спокою та мирі. Уклін Nippon Foundation, повага та вдячність японському народу за допомогу нам і нашій країні, – дякує пані Світлана.
Поважні пані зізнаються, що слова про повагу до Японії не пусті. Щодня вони спілкуються зі японцями та обидві сторони навчаються чомусь новому один в одного. Пані Ірина навчилася готувати суп-місо, баклажани за азійськими традиціями, навіть вміє готувати неймовірні японські пельмені – гьодза. Пані Світлана з онуком також навчаються готувати по-японськи, їй найбільше до смаку рисові кульки онігірі. Готують разом з японцями борщ, навчають їх також готувати українські вареники, смажити млинці та пиріжки з різними начинками.
– Якби японці в Україну до нас приїхали в гості, то відчули би себе як вдома. А мені дуже подобається Токіо. Я була тут на обох телевізійних вежах: Tokyo Tower/ Токійська вежа та Tokyo Skytree/ Токійське Небесне дерево. Тут все таке цікаве! Тут йдеш вулицями і бачиш – он горщики стоять в ряд з квітами, маленькими деревами бонсай, і навіть овочами, але їх тут не їдять. Тільки милуються. І це так гарно, – розмірковує пані Світлана.
Пані Ірина також полюбила Японію за цей час, вважає країну дуже комфортною для проживання. Втім любов до рідної землі, до України все переважає:
– Думаю, що Японія прекрасна для японців, але Україна мила українцям, – зізнається пані Ірина.
Війна примусом вигнала з України понад 11 мільйонів людей, родин. Хтось з евакуйованих українців залишиться в Японії та інших країнах, які прихистили біженців, але більшість в очікуванні зеленого світла, яке відкриває шлях додому. Втім наша вдячність за підтримку та турботу Японії та японцям переросте у довгі чудові взаємовигідні стосунки та спільні проєкти заради миру на планеті.
Автор Тетяна Гузик.
Тетяна Гузик
Журналіст, телережисер, редактор телебачення.
Народилась та жила певний час у Криму. З 2002 року професійна діяльність перетворилася з культурно-освітньої на журналістську. Розвиток Незалежної України хотілось дослідити на власні очі, тому з Криму переїхала у столицю, місто Київ. Працювала на телебаченні та друкованих ЗМІ соціальної спрямованості. Від 2014 року обрала роботу у соціальних проектах на підтримку вимушених переселенців з ТОТ Крим та Донбасу (тимчасово окупованих територій).
У 2016 повернулась до телебачення. До липня 2022 працювала у проектах АТ НТКУ Суспільне мовлення.
3 осені 2022 тимчасово мешкаю у Токіо, Японія. Приїхала до доньки та маленької онуки, евакуйованих на початку повномасштабної війни рф проти України. Донька 2023 року повернулась до України та стала військовою. А поки виховую онуку та вивчаю досвід допомоги евакуйованим українцям в Японії. Як автор документальних фільмів і статей про реальні події в Україні, участь у проекті про нове життя українців вважаю за честь та громадянський обов’язок.
